Перша світова

1 серпня розпочалась війна між Австрією та Росією, і галичани, леліючи надії на визволення усього українського народу з-під російського ярма, зорганізували легіони добровольців УСС, сподіваючись, що Австрія переможе Росію.

Перший вояк австро-угорської армії, що впав від московської кулі був українець Іван Когут.

2 серпня під м. Сатанів на австро-російському кордоні, московські кулемети “перетеребили” цілу дивізію австрійських уланів, що її повів у відчайдушну атаку на московські окопи романтичний генерал, поляк Заремба[1].

Недобитки, улани й мадярські гусари, без шапок і без зброї, на спінених конях утікали в напрямку Теребовлі... Вішали по дорозі наших, зовсім невинних людей, тільки за те, що вони “русини” й зрадили їх під м. Сатанів.

24 серпня 1914 на територію нашого села, вступили російські війська, а вже 27 серпня була утворена Тернопільська губернія до складу якої увійшов Теребовельський повіт, разом із нашим селом.

Припинилась усяка культурно-просвітницька діяльність — у читальні заквартирували солдати. Громадський уряд, суд, школи були не чинні.

Слід сказати правду, й віддати належне царській армії, із боку якої не було переслідувань, не відбувалися ні особисті ні хатні ревізії. Навпаки, за переказами, солдати ставилися до селян доброзичливо. Армія була багата, сита, а військовий кухар пропонував усім бажаючим, покуштувати смачної з добрим шматком м’яса, солдатської каші. Вояки, мабуть, тому, що десь далеко вдома залишились власні, дуже любили дітей, вгощали їх грудками цукру та іншими ласощами.

Вони відвідували церкву, приходили сповідатись, замовляли панахиди за померлих рідних і загиблих приятелів. Багато з них знали напам’ять тропарі й кондаки й співали разом із церковним хором, чим заслужили прихильність парафіян.

Якщо рядові солдати не чинили зла населенню, то цивільна російська адміністрація, на чолі з намісником Галичини Бобринським, почала планомірно руйнувати суспільно-культурне життя, переслідувати українську мову, й викладання у школі почали переводити на російську.

У лютому 1917 року в Росії вибухнула революція, скинуто царя й влада перейшла до Тимчасового Уряду.

Збаламучена більшовицькими агітаторами армія, почала розкладатися. Тимчасовий уряд бачив порятунок у нових діях на фронтах, і став готуватися до широкомасштабного наступу. Аби піднести наступальний дух до 1-го гвардійського корпусу 11 армії, що дислокувалась у Тернополі та його околицях, прибув військовий міністр Тимчасового уряду есер Керенський. Однак довга й пишна промова перед 10 тисячами солдатів не піднесла патріотичного духу — усім уже добряче надоїли окопні воші, й кожен чим скоріше мріяв про закінчення війни й повернення додому.

Наступ російських військ почався 18 червня, а 6-го липня австро-німецькі солдати перейшли в контрнаступ і 11 липня зайняли Тернопіль. Безладний панічний відступ армії, намагалися стримати козачі полки, й з броньовиків розстрілювали відступаючих російських солдатів...

У читальні товариства “Просвіта” тепер заквартирували австрійські війська. З поверненням австрійської влади починають відновлювати свою діяльність громадські організації.

У серпні ожив “Сільський господар”, котрий почав займатися доставкою сіна для армії, став допомагати жінкам вояків отримувати фінансову допомогу від австрійського уряду. В австрійській армії служили наші односельчани: Ілько Киба, Йосип Сєвіцький, Йосип Штафірний, Пилип Цюпак, Климентій Видусевич. Вахмістрами[2] були Антін Доскоч, Яків Шах, а Дем’ян Салаш — високий, могутньої статури чолов’яга — служив у відбірних військах з особистої охорони цісаря.

Йосип Штафірний та Пилип Цюпак попали у російський полон. Йосип повернувся в село в середині 30-х років, а Пилип, будучи лікарем, там і залишився.

Більшовицький жовтневий переворот у Росії, проголошення та діяльність УНР, сприяло тому, що створена ще в 1914 році з трьох партій Головна Українська Рада, в жовтні 1918 року вирішила негайно взяти у свої руки державну владу й на території української частини Галичини, Буковини й Закарпаття.

Галицька революція

Після відмови австрійського намісника краю графа Гуйна передати владу мирно 1400 стрільців, що були в розпорядженні Центрального військового комітету під командуванням сотника Дмитра Вітовського, в ніч з 31 жовтня на 1 листопада захопили у Львові без кровопролиття всі урядові будинки, казарми, арсенали й проголосили Західноукраїнську Народну Республіку.

Про те, як повстала Українська держава у теребовлянському повіті, розповідає д-р Антін Заплітний у книжці “Земля Теребовельська:

“...Останнього тижня жовтня 1918 року отримано вказівку найдальше до 1-го листопада перебрати владу в місті й повіті в українські руки. В п’ятницю зібрали 60 добровольців та 15 крісів. На другий день число добровольців збільшилося до 93 особи і 25 крісів. О 12 годині із суботи на неділю приступили до виконання таких завдань:

·роззброїти мадярський курінь піхоти, що стояв у польській бурсі

·перейняти й обсадити пошту, залізницю, староство, повітову раду, скарбовий уряд, і жандармерію.

Ця справа була важка, бо повітова команда жандармерії стягнула всіх жандармів у суботу рано до Теребовлі.

Комендант мадярського куреня заявив, що не будуть мати ворожих намірів, як їх залишать у спокої, а вранці дадуть змогу виїхати.

При захоплені інших об’єктів не було опору.

Жандарми на все годились, але не хотіли віддати зброї...

О 1-й годині вночі в неділю місто було в українських руках, й на всіх урядових установах і ратуші вранці маяли синьо-жовті прапори.

... До команди піхотної дивізії у Плебанівці поїхали цивільні особи. Вояки вже знали про події. Серед них було багато чехів, що ставились до нас дружньо... Зажадали лише транспорту на виїзд.

У неділю, перед полуднем, посадили у вагони мадярський курінь. Пополудні відправили перший транспорт із чехами та німцями, а в понеділок другий і останній...

Щоб був лад і порядок упродовж листопада були всюди назначені, або затверджені, начальники громад та посадники міст. Удалося втримати поміщицькі економії при нормальній праці... Зроблено осінню сівбу”.

А ось, що писала про ті події авторитетна газета ”Діло”:

“Теребовля. На вісті про львівські події теребовлянський староста усунувся з виду. Українці перебрали всі власті у місті без опору. Повітовим комісаром став урядник староства Заплітний. На чолі утвореної міліції — поручик Шкварок, головою повітової Національної ради — о. Степан Мохнацький. По дооколичних селах творяться сільські ради. Всюди спокій і лад”

Від грудня 1918 у Теребовлі стояло українське військо, до якого, записалося 18 наших односельців.

У селах діяли громадські ради. Суспільний лад на території ЗУНР охороняла державна жандармерія. Її станицями була вкрита вся Тернопільщина. Громадська рада гарантувала безпеку громадян, слідкувала за своєчасним виконанням розпоряджень органів державної влади.

Недовго довелось жити в мирі та спокої. Добре оснащена польська армія нав’язала війну молодій республіці.

Як нам удалось установити, боронити її з нашого села пішло 41 чоловік. 16 із них загинуло на фронтових дорогах.

Вони варті того, аби зберегти для майбутнього їхні імена.

Боротьба велась жорстока. Один із епізодів цієї війни залишив помітний слід в історії ЗУНР. Це бій за село Іванівку.[3]

Роман Толконюк,

чотар

(Переможний бій української галицької армії під Іванівкою 1919 року)

“...Наша бригада отримала наказ негайно відійти до села Мшанець, що лежить в половині дороги Теребовля — Сухостав. Стоїмо хвилину на місці, щоб першим перейшов наш полк артилерії.

Скрип коліс змішується з гуркотом гармат. Кожен відчуває, що там на півночі ворог борониться завзято, безпощадно, так, що треба чим скоріш надавати нашим передовим частинам поміч.

Уперед рушають батави піхоти. Сотня за сотнею спішить скорим кроком уперед.

Уже бачимо з далека перед нами на горбочку баню церкви у Мшанці, мов позолочений, у сяйві сонця горить на ній хрест.

Направо й наліво від нас чути гарматну стрілянину. Це 9-та бригада 1-го корпусу, на правому крилі української галицької армії, зводить бій з ворогом, а зліва частини 2-го корпусу вподовж Серету нестримно женуть наїзника...

Була година четверта 10-го червня 1919 року, коли всі батави затрималися в селі Мшанець. Воно розташоване в долині так, що треба доїхати аж до самої долини, щоб оглянути. Невеличке воно. Та війною майже незнищенне.

Ген видніє Іванівка, Йосифівка, Лозівка, Говилів, а майже позаду нас Хоростків. Недалеко від гостинця тягнеться і залізничний шлях Чортків—Тернопіль.

Далековидом можна оглянути ворожу лінію, що біжить горбками перед Теребовлею до села Іванівки і далі на захід та схід. Виразно видно три полки артилерії, що стоять на бойових становищах. Зовсім напереді лежить розстрільна, очікуючи наказу, щоб кинутись на ворога. Поки що триває артилерійська підготовка. Розвідники донесли, що ворог стягнув підкріплення, окопався сильно й задумує стримати дальший наш наступ. Ідеться про здобуття Іванівки, що сильно обсаджена ворожим військом.

Наступ має початися о третій годині ранку. Ворог, що окопався на горбках та окраїнах села Іванівки, був добре забезпечений. В разі наступу в білий день він бачив усіх, як на долоні...

От і місяць уже зійшов і настав мрійливий український вечір. Так гарно, що не хочеться вертатися до своїх частин.

Половина бригади стоїть у запасі в селі, а з нею і моя частина. Он там, при гостинці розложено вогонь, а кругом нього мої стрільці. Прочищають скоростріли, закладають набої, дехто пражить молоко..

А онде стелять на землю солому. Це один стрільчик із Мшанця так постарався. Його старенький батько сам приніс кілька околотів, сам стелить, немов для своїх дітей...

— А відпічніть но хоч троха, бо далека дорога й завтра бій буде...

Сон не береться мене і стрільці теж не сплять. В селі запіяв когут. Гамір стих. Північ. Темно-гранатове небо, вкрите міріадами зірок, що перлинами блистять на оксамитовому тлі. З поля доноситься безперервне цвіркотіння. Ні один постріл, ні один оклик не ворушить нічної тиші.

Вернулась наша розвідка, оповідають, що поляки дістали значну підмогу з Тернополя й за всяку ціну старатимуться втримати у своїх руках Теребовлю.

А рітмайстер Абрагам боронить село Іванівку. Він заявив, що українці займуть село лиш по його трупі. Головна точка опори поляків — це панський двір.

Я покликав підстаршин і наказав розбудити всіх — скоро почнеться...

Була четверта година ранку 11 червня, коли розпочався наступ на Іванівку. Сонце криваво сходило, немов віщуючи, що проллється багато крові...

На сіножатях і полях піднялась така густа мряка, що важко було розгледіти людину за кільканадцять кроків.

...Кругом гримить, лунає тріскіт крісів, свищуть шрапнелі, як вихор виють гармати...

Нараз гармати стихли... Хвилина тривожної тиші. Піхота йде до наступу.

“Слава! Слава! — клекіт скорострілів, зойки, стогони і все стихло.

— Ляхи відбили наступ й ідуть у контратаку... Наші сотні здесятковано...Ранені лишилися на полі бою! — блискавкою рознеслись погані вісті.

Табори дістали наказ негайно виїхати із села. Зчинився рух, метушня...

Та наспів ще один наказ до запасних частин — негайно виступати. Наказ виконано, як стій.

Пам’ятаю, як сьогодні, цю картину. Вона була така гарна така достойна подиву, що навіть ворог, аж задеревів із здивування і дальше не наважився йти вперед, хоч був близько до Мшанця.

Майже одночасно — із трьох місць села, виступили наші запасні війська в батавах. Розсипались у довгу розстрільну. Попереду видно поодиноких вершників — це команданти ведуть свої сотні на ворога. Чути зовсім виразно слова пісні:

Ціла розстрільна вже підхопила її. Співають! Ідуть на ворога з піснею на устах. А он із-за горба показались нові розстрільні. Одна за одною, здається кінця їм немає. Перша розстрільна вже близько ворога. Ні один стріл не впаде. А пісня все лунає! Ворог не витримує та бігцем вертає назад у свої давні становища.

Одначе положення врятоване важкими втратами. Один курінь 5-ї бригади втратив усіх старшин убитими й пораненими. Із сотень теж лягло чимало підстаршин і стрільців. Багато ранених, що залишились на зайнятім поляками полі бою, ворог помордував їх у жорстокий спосіб. Лише ті, що лежали у збіжжі й не давали про себе знати урятували собі життя.

Однак запасні частини відкинули ворога на свою лінію оборони. Наша розстрільна знову залягла перед ворожими ровами.

Стріли вмовкли. Ні одна сторона не давала ознаку життя, немов відпочивала, набираючи сили до нового смертельного танку.

Стало очевидним, що взяти ворожі укріплення чоловим наступом нам не вдасться. Ворога слід зрушити криловим наступом...

Було вже добре с полудня, стільці лежали біля скорострілів деякі навіть позасипляли.

Нараз із сходу в напрямі Глещави ми почули сильний крісовий вогонь, і клекіт скорострілів. Через далековид було видно батави війська, що виходили з-за ліска. Велике віддалення не дозволили розпізнати чи це наші чи ворожі.

Раптом ударила артилерія, і враз розгортається одна розстрільна й біжить на польські укріплення, за нею друга, третя...восьма... Артилерія не зменшує сили вогню. Ще хвиля і перша розстрільна буде в селі...

Зачинає горіти Іванівка у двох місцях. Несподівано наша артилерія переносить вогонь на північний край села.

Чому така зміна? На дорозі видно куряву. Хтось скоро їде в напрямі до Теребовлі.

— Поляки втікають! Поляки втікають! — кричать із радістю наші стрільці й зводяться в атаку.

— Слава! Гурра! — розстрільна за розстрільною, мов гірська лавина, покотилась на ворожі окопи. І вже ніхто не міг стримати наших бійців у бойовій гарячці. Непереможна жадоба розгромлення ворога була сильнішою за нього.

Розстрільна вихром мчалась вперед, щоб захопити якнайбільшу здобич воєнного матеріалу, головно, що нам амуніції бракувало. Це намагання буде вповні виконане, коли ворогові перетнеться дорогу відвороту, а саме, коли розстрільна якнайскоріше займе міст на річці Гнізна в Теребовлі. З хвилею здобуття мосту — усі ворожі частини, все вороже військове майно, що було б ще на лівому боці ріки — попало б нам, як воєнний трофей...

На гостинець, одна за одною, поспішно виїздили батареї. Скраю гостинця — валка возів на котру стрільці навантажують скоростріли.

На тлі білого гостинця зарисовуються сильветки кільканадцятьох їздців, що спішать у напрямі Теребовлі. Це булава бригади спішить уперед, щоб мати передові частини перед очима.

Загуркотіли вози зі скорострілами, глухо задудніла земля під гарматами — і всі чвалом помчали на Теребовлю.

У місячному світлі видно, у збіжжях по обох боках гостинця, то тут, то там людей зі світлами.

Це наші санітари шукають вбитих і ранених із ранішнього наступу. Убитих виносять на гостинець, а ранених відвозять до лічниці в Копичинцях...”

Прочитавши цю розповідь учасника бою, давай ми з тобою, читачу, подумаємо ось над чим. Кажуть, що у нас на цвинтарі поховано чи то сім чи одинадцять стрільців. Тоді задаймося запитанням, а, де ж захоронена решта січових стрільців, котрих, санітари виносили на гостинець? Де їхня могила? А було, як пише Толканюк, вбитих чимало. Бо якщо “сотні подесятковано” — то це означає, що з кожної соті, як мінімум, було вбито десять чоловік. Може вони захороненні в Іванівці? Але, на скільки відомо, в цьому селі нема справжньої могили січовим стрільцям[4]. То, виходячи з цього, наважимось стверджувати, що в братській могилі на нашому цвинтарі захоронено багато січових стрільців — учасників бою за село Іванівку?[5]

Хроніка визвольних змагань

1914

Бойова управа ГУР видала “Поклик Мобілізаційний” до українського народу із закликом до молоді вступати в ряди Українських Січових стрільців (УСС).

Львівські сотні УСС переїхали до Стрия, де зібралося близько 10 тисяч добровольців. Усього їх зголосилося 28 тисяч. Австрійське командування, злякавшись озброювати таку кількість українців, обмежило чисельність легіону 2 тисячами. А згодом 2500 стрільців.

Початок бойових дій УСС із царськими військами у Карпатах.

1915

Бої за гору Маківку в Карпатах. Загинуло 42 стрільці, 76 поранено, 35 потрапило в полон.

Бої за село Семиківці на Теребовлянщині. Убито 39 стрільців, близько ста поранено і більше сотні потрапило в полон.

Перебування УСС в окопах над річкою Стрипою поблизу Соснова. Об’єднання двох куренів стрільців у Перший полк, підпорядкований командуванню 55-ї дивізії австрійської армії.

Плідна праця пресової квартири, де уродженці Тернопільщини М. Гайворонський, Р. Купчинський і Л. Лепкий створили ряд стрілецьких пісень.

1916

Бої за гору Лисоню поблизу Бережан. Полк УСС утратив понад 1000 стрільців убитими, пораненими і полоненими.

1917

Бої під селом Конюхами на Тернопільщині, внаслідок яких російські частини оточили УСС.

1918

Перехід УСС через Збруч у селі Окопах, розміщення їх на Херсонщині й підпорядкування групі військ австрійського архікнязя Вільгельма Габсбурга.

Бої УГА — збройних сил ЗУНР, гвардією яких стали УСС, із польськими військами за Львів.

1919

Перехід через Збруч у Кудринцях на Борщівщині.

1920

Перехід частин УГА, в їх складі й УСС, на бік більшовиків. Утворення Червоної Галицької Армії (ЧУГА).

Знесилена 8-ми місячною війною УГА, в середині липня 1919 року, залишила Тернопільщину. Перехід УГА за Збруч засвідчив повну анексію польськими військами Західної України. ЗУНР припинила своє існування.

“Озброєні по останньому слові, дивізії Галлєра мали превагу над неодягненими, зле взутими, скупо й бідно озброєними військами УГА. Але той факт, що УГА кілька місяців стримувала натиск, тим його показує велику силу духу”[6].

За Збручем, решта українських армій, здесятковані тифом у чотирикутнику смерті, опинились за дротами, одні в польських таборах інші, що перейшли на бік червоних й утворили ЧУГА, скінчили безславно свій шлях у більшовицьких Гулагах...

На деякий час, а точніше 7 липня, у наші краї залетіла червона сатана й більшовики “освободили” село від панського “двора”^{^[7]}, а заодно від бібліотеки читальні, знищили всі книжки та устаткування, і почали заводити в селі “пролетарську” систему: назначили своїх комісарів, утворили сільську раду...

Головою першої радянської сільради призначили Андрія Пастернака, членом Стефана Льошку, секретарем Василя Будія.

Та недовго довелось хазяйнувати на наших землях й цьому наїзнику.

У ніч з 14 на 15 вересня 1920 року окрема Кінна дивізія під командуванням генерала Івана Омеляновича-Павленка, форсувала річку Дністер біля Єзуполя атакувала ворога.

У Теребовлі перебувала 41-ша піша дивізія та деякі інші загони. Застукані зненацька більшовики хто стріляв, хто на віз, хто під нього, й уже 17 вересня 1920 року вщент пошарпану дивізію відкинуто за Збруч.

[1] Теребовельська земля”. ст. 433

[2] Унтер-офіцерський чин у кавалерії і кінній артилерії.

[3] Я, вміщуючи тут фрагмент опису цього бою, випустив усі літературні відступи та роздуми автора, залишив лише те, що дотикається тільки битви. А бажаючих прочитати з усіма подробицями відсилаю до книжки:

”The citi of Terebowla and ist Regioп” видавництво “New York-Paris Sidney-Toronto” 1968 р.”( стор. 254-269)

[4] У багатьох селах, ще в тридцяті роки, зокрема й у селі Довгому, насипано символічні могили.

[5] За умови, що Толканюк написав правду. Дружина сина отця Кливака Зиновія стверджує, що в могилі схоронено вісім стрільців.

[6] В.Винниченко: “Відродження нації”.

[7] Спалили фільварок, руїни котрого, після війни, купив Солєцкий.