Мирослав ТАРНОПОЛЬСЬКИЙ − одинадцятикласник Теребовлянської гімназії. Неординарна і талановита особистість. Пише прозу, готує до друку авторську збірку «Записки на полях душі». Колегам по літературній  кухні бажає творчої весни.

Тобі…

Нам, напевне, ніколи не доведеться зустрічати п’яні солов’ями світанки разом… Мабуть, я ніколи не питиму прохолодної росяної ніжності твоїх губ, ніколи не ковтну терпкого трунку з тих двох рожевих трояндових пелюсток, ніколи не торкнуся тремтячою рукою хвилюючих, живих контурів тіла. Я майже знаю, що ми не будемо вслухатися в мокрий ранковий шепіт оксамиту трави, кожне стебельце якої твердить своє про нас, не збиватимемо мерехтливих краплин з квітів, не будемо разом блукати в сивих туманах, не мріятимемо донесхочу… Шкода! Жаль, мені не судилося вловлювати духу весни в запахові твого волосся, топитися у світлій купелі твоїх очей та обіймати своє молоде прудконоге щастя…

Вогонь… Він горить в мені, горить, запікаючи душу плавленою платиною твого недосяжного образу. Він розтікається в грудях навіженою пожежею твого погляду, спалахує відтінками твоїх рухів. Вогонь розростається бажанням пролити його на квіти, яких ніколи не торкнуться одночасно наші руки, на змочений сльозавими шматками неба гірко-білий яблуневий цвіт, спопелити все навколо… І нехай пов’януть невідворотно трави, якими нам ніколи не блукати разом, збираючи росу в манжети.

Нехай горить!.. Вогню!

Нехай розірване простирадло неба вічного, безкінечно гуде вітрами злив, хай іскрить аквамаринами сліпучо-синіх тріщин, нехай завжди кипить сірістю вологих клаптів! Проте я знаю, що навіть байдужі сльози розчахнутої блакиті не пригасять вогню, мого вогню… Він не вп’ється ними! Не вп’ється, п’ючи сік висот. Нехай язики його не будуть більше троюдити замріяну хворобливість міражів, полум’я ляже на душу гарячим мокрим сірим попелом. Гарячим попелом!.. Мокрим попелом.