Дівчинка-сонце! Дівчинка- мрія! Дівчинка перемога − І все це про неї, девятикласницю Глещавецької ЗОШ Вікторію ТРАЧ, юну журналістку і літераторку нашої студії, чудову подругу, цікаву співрозмовницю, відмінницю навчання. Їй Бог дав багато талантів, з якими вона щедро ділиться з нами. Один із них − поетичний дар. Філософські роздуми над життям-буттям, на чистотою людських стосунків, не по-дорослому дорослі думки заставляють часом усміхнутися, часом − засумувати, але завжди задуматися, поміркувати, зупинитися на бігу і подивитися на світ очима Вікторії. Пропонуємо вашій увазі останні поезії, написані для майбутньої авторської збірки «Невідправлені листи».
А я щаслива! Бо мене знайшли.
Чи я знайшла, а втім, яка різниця?
Бо ми не дочекалися весни −
Мені тепер ночами осінь сниться.
І ще, любов залежить від людей,
Не від пори, чи місяця й погоди:
Важливий погляд двох очей
І також ще для зустрічі нагода.
Любов − це не слова, це почуття.
Закоханість − це пристрасть до картинки.
А викинути із душі сміття
І полюбити до найменшої клітинки
Не так вже й важко. Особливо вдвох.
Коли є довіра і підтримка.
Любов − це скарб. Його дарує Бог.
Ти не розсип її, як намистинки.
Не розміняй. Не зрадь і не вбивай.
І не обрізуй у любові крила.
Дозволь себе любити, не втікай.
Вона та й я також це заслужила.
Ти з янголами там, на небесах,
А я б хотіла під твоє крило
Я памятаю посмішку в очах
І найдорожчих в світі рук тепло.
Я памятаю голос і слова,
Хоч час стирає згадки про минуле.
Ти не покинула мене, хоч і пішла.
А я, повір, і досі не забула
Небесну голубінь в твоїх очах,
Безмежно ніжну і таку глибокую,
Яку шукаю в спогадах і снах,
І в дзеркалі знаходжу ненароком.
Я вже змирилась, хоч гірка
сльоза
Ще іноді зявляється ночами.
і чула тільки тишина нічна:
«Люблю тебе і памятаю, мамо ».
Кінчики пальців − чорні, кінчики крил − червоні.
Щастя − нечастий гість твоїх готичних снів.
Сльози такі солодкі, губи такі солоні,
Очі такі виразні − все так, як він хотів.
Символи на папері,
Туш розтеклась від сліз,
В серце закриті двері,
Хаос і безлад скрізь.
Дівчинка в стилі ЕМО, але насправді, хто ти?
Плачеш, смієшся, любиш, емоції йдуть від душі?
Чи все набагато простіше: ти тільки жертва моди
(чорно-рожевий колір, картинки, значки, вірші )
− Хто ти така, − спитаєш,−
Щоб лізти в моє життя?
− Я? Ти сама це знаєш
− Я − це твоя душа
Любов, як виклик жорстокості світу.
Байдужість, як виклик проблемам чи радості?
Душа, яка прагне це зрозуміти,
Навряд чи впаде в обійми заздрості.
От тільки б крила не обпалили,
Не вбили довіру, не зрадили.
От тільки б серце їй не розбили,
Душі, що в безодню падає.
А їй не страшно, бо в неї крила,
Широкі і ніжні, як в янгола.
Її тримає любові сила,
От тільки б любов не зрадила
Повір мені, це кров, що змішана з сльозами,
А не чорнило ллється на папір.
Повір, це те, що не проходить із роками,
Це не слова, це почуття. Повір.
Це не фальшивка в золотій обгортці,
Не біль, не щастя з присмаком жалю.
І доля точно на моєму боці,
Бо я люблю, по-справжньому люблю!
Ти залежиш від інших людей настільки,
Наскільки залежать від тебе вони.
Хочеш бути незалежним і вільним?
Значить, влада не для твоєї руки.
Будь таким, як ти хочеш.
Будь собою − це сутність речей.
Тому що ти − це не тільки твої очі,
А й вогники щастя, що світяться з твоїх очей.
ВИБІР
Холодно. Не від вітру, який хоч і пронизує наскрізь, та не зачіпає душу. Холодно від погляду. Настільки байдужого, що навіть якби світ горів синім полумям за його плечима, він би не озирнувся. Настільки відстороненого, що, здається ніби він дивився крізь неї кудись в далечінь.
Обірвані струни. Спалені мости. Видалені номери з телефонної книги. Все, що лишилося від почуттів. Від кохання до ненависті один крок. Вони його зробили. Кожен у свою сторону. А могли зробити і назустріч. Могли ж поступитися егоїстичними «я» красивому і романтичному «ми». Не захотіли. Розійшлися. Але ж вони не одні на світі! Ти теж можеш зламати, а можеш і склеїти. Вибір за тобою.
Але не вбивай любов. Вона не заслужила.
Я ХОЧУ
Я хочу втекти й сховатися.
Я хочу бути, а не здаватися.
Я хочу, багато хочу
Попасти в полон до ночі,
Відчути на дотик звуки,
Продати солодкі муки
За жменю гіркого щастя,
Або обміняти чи вкрасти.
Я хочу розбити гітару,
Віддати щирість задаром,
Розсипати жменю солі
І переписати долю:
Повносити корективи,
Розглянути перспективи,
Зібрати свою байдужість
І викинути в калюжу.
Розбити клавіатуру,
З-за стін високого муру
Кричати: «Життя − це сон!
І в ньому один закон:
Ти можеш прокинутись, звісно,
Та чи не злякає дійсність?»
А я таки хочу втекти
Від світла і темноти,
Від тих, хто постійно ділить
Усе на чорне і біле,
Від сірості і контрастів,
Від болю, від світу, від щастя?
Холодна ніч. Німа картина.
І плаче осінь за вікном,
Як та ображена дитина
За літнім вкраденим теплом.
Рядки лягають на папір.
Виводить їх старанно ручка.
А вітер, ніби хижий звір,
На місяць виє страшно й гучно.
Це не слова. Це не печаль.
Це не любов, це просто пристрасть.
Хоч поїзди несуться в даль
І вітер грає сонним листям.
На лобовому склі машин
Осіння усмішка лукава,
Ти досягнеш своїх вершин,
А я допю гарячу каву.
І сон закінчиться тоді,
Як почуття, що в Бога вимолю,
Згорить в холодному вогні
Й ми несподівано прокинемось.
Сонет
Не шарпай струни почуттів,
Вони − не іграшка для тебе.
Навряд чи полетить у небо
Мелодія щасливих днів.
Мовчи, я не бажаю слів
І ніжних поглядів не треба.
І не купуй мене за себе,
Та не втікай із моїх снів.
Не перетворюй все в слова
І не давай мені надію,
Що щастям серце розрива.
Хоч вірити тобі не смію,
Якщо любов твоя жива,
Напевно, полюбить зумію.
