|
Ірина Бачук Прощальний лист Він ліг спати ще звечора. Та неполадки на роботі, втома і непроста остання розмова з Оксаною не дали йому заснути. Він довго, мов та мала дитина, вовтузився в ліжку, перекидався з боку на бік. Щось його бентежило, тривожні думки лізли в голову, хоч силував себе, а заснути ніяк не міг. Та ще й той місяць, що так настирливо заглядав у вікно і ніби насміхався з нього. Він довго дивився у вікно, та потім якісь темні хмари прикрили і місяць, і все небо. В кімнаті стало зовсім темно. було так тихо, що, здавалось, чув, як стукає серце. У темноті, в теплі, в тишині йому дуже добре думалось. Він став згадувати усе пережите останнім часом. І зараз, ніби аркуш за аркушем, перегортав, перечитував книгу свого життя. І вже сам добре усвідомлював, що у тій книзі таки найбільше сторінок належить Оксані. Перед ним, ніби у кіно, пролітали їхні непрості стосунки. Згадалася перша зустріч, яка перевернула усе його життя. Коли він її побачив, закохався з першого погляду. Були й інші дівчата, та серед них лише вона була така особлива. Його вабила її струнка постать, оті великі голубі очі, чарівна усмішка і, звичайно, її довгі коси. Ах ті коси! Його так і тягнуло до них доторкнутися і заховати своє обличчя у ті незбагненні чарівні пахощі її волосся. Вони почали зустрічатись. Скільки ж то було тих зустрічей?! І не перерахувати... Вона радо приходила на побачення, а бувало, що він годинами вичікував, а її не було. Дівчисько! Наче молода лісова сарна! А він же був таки старший за неї. Нервувався у ті хвилини, а згодом знову летів до неї. Не раз прощав її капризи. Оксана стала для нього отим великим магнітом, а він – кусочком заліза, чомусь не мав сили відірватись від того притягання до неї. Не спав! Усе згадував. Як же було багато усього яскравого, доброго у їхніх стосунках. Але в голову лізли такі дурні думки, різні домисли. Його мучило оте «а може?». В якусь мить він зловив себе на думці, що сам себе накручує. Та ніч велика, а особливо тоді, коли не спиш. Ото вже все передумаєш, що і у велику книгу не вписати! Писати! Ця думка, наче якийсь порятунок, стукнула в його голові. Він твердо вирішив написати Оксані останнього прощального листа. Ні, таки, так не можна з ним робити. Крутить, як їй заманеться. Він же не хлопчисько! А може просто кепкує?! Ось так уже два роки пролетіли. Ні, він не дозволить так над собою знущатися! Дівчат у світі багато. Може десь є і красивіші, і щиріші, і поважніші, і привабливіші, і... Ні, таки напише листа! Почав думати, як же його почати. Підбирав слова, придумував порівняння, епітети, метафори, хвалив і докоряв її. Подумки змінював речення. Шепотів слова. Одним словом думкою писав лист Оксані. Який же довгий він вийшов! Нарешті його втомило оте складання листа, він вирішив засвітити світло і все викласти на чисті листки. За вікном почало сіріти. Закрадався ранок. Перші пучки світла ледь пробивались через вікно. А він, стомлений безсонням і своїми думками, на мить закрив очі. І, дивно, заснув! А ранок йшов звичним ходом: люди спішили, говорили, хтось стукав, кричав, бігали туди-сюди. Назустріч такому сонячному метушливому ранку йшов вже врівноважений день. А він спав. Спав, наче мале дитя після купелі. Та раптом сонячний промінь, що впав на його обличчя, розбудив його. Він миттю вистрибнув з теплого ліжка, здивовано глянув на годинник, швидко помився, одягнувся і мов юнак, ні, як молоденький хлопчисько, вибіг із хати. Він спішив до неї – до Оксани. |