Хто такі націоналісти

Хто такі націоналісти? Що за таємнича ОУН, котра попсувала чимало крові полякам, починаючи з кінця 20-років, а пізніше і совітам? Що то були за люди, що до останнього дня свого існування більшовики боялися, як вогню, самого слова “оунівець”?

Хто вони — борці за волю України, чи банди розбійників, як їх досі собі уявляє, надивившись світських фільмів та начитавшись їхніх книжок, значна частина людей, особливо у східних областях?

Щоб дати поштовх для розуміння, наведу тут лише два документи: “Декалог” і “Присягу воїна УПА”.

Декалог

Десять заповідей українського націоналіста

Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

1. Здобудеш Українську державу, або згинеш у боротьбі за Неї.

2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні чести твоєї нації.

3. Пам’ятай про великі дні наших визвольних змагань.

4. Будь гордий з того, що ти є спадкоємцем Володимирового Тризуба.

6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з ким треба.

7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.

8. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.

9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.

10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багацтва й простору Української держави”.

Присяга воїна УПА

Я, воїн Української повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю усіх найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним проводом Народу Українського:

Боротися за повне визволення всіх українських земель від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. У цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами Країни.

Буду мужнім відважним і хоробрим у бою та нещадним до ворогів землі Української.

Буду чесним, дисциплінованим, революційно пильним воїном;

Суворо зберігатиму військову і державну таємницю;

Буду гідним побратимом у бою та в бойовому житті всім своїм товаришам по зброї;

Коли порушу, або відступлю від присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Народної Революції і спаде на мене зневага Українського народу.

А тепер надаю сторінки споминам учасника сільської організації Володимирові Даниловичу Фурику.

Володимир Фурик[1]

"Організація Українських Націоналістів у селі була створена на початку 1939 року.

Про цю нову організацію почали говорити вже давніше, починаючи від процесу Степана Бандери в 1934 році. Говорили, звичайно, у вузькому колі. Звідкись появилась націоналістична література (я опісля довідався, від старших друзів по організації, що її в село привозив Зіновій Кливак. Він і був організатором ОУН у селі.)

Організацією керував Максим Шушлавий — один з найактивніших у селі хлопців.

У цьому ж році майже всі члени були глибоко в підпіллі, лише нас, кілька молодих хлопців, використовували для підтримання зв’язку з підрайоном.

Працювати було важко. Зі східних областей понаїжджало багато різних спеціалістів, котрі всі були агентами НКВС.

Нова влада розігнала виділ “Просвіти”, й у колись гарно прибраній читальні залишились голі стіни, ні з того ні з сього згоріла бібліотека.

Весною 1941 року заговорили про війну. Ожила організація, почалось збирання військового обмундирування, заготівка продуктів. Посилився зв’язок.

Москалі оголосили мобілізацію і забрали нашого станичного. Його замінив Петро Бараник і став нашим зверхником.

То був високий на зріст чоловік з відкритим добрим обличчям, м’яким тихим голосом з короткою русою зачіскою.

Він умів прихилити до себе людину, що вона бачила, насамперед у ньому друга. Щирий до розмови, умів спокійно, не перебиваючи, вислухати партнера скільки б той не говорив. Тому нема нічого дивного, що Бараник користувався у селі великим авторитетом. З нами він був дуже ввічливий і ніколи не підвищував голосу, а кожне рішення, котре приймала організація, обговорював з нами. На сходинах часто читав підпільну літературу, робив огляди подій, інколи доручав це робити мені, чи Василеві Соколовському. Коли хтось чогось не розумів, чи зрозумів неправильно, Бараник його, під час відповіді, ввічливо поправляв.

Новин тоді було багато. Особливо нас цікавили сутички з німцями, перехід границі з численними пригодами наших хлопців, котрі переправлялись до Словаччини для вишколу старшин військовиків.

Коли потрібно було роздобути військове обмундирування, зброю чи харчів, Бараник так умів підійти до людини, котра без жалю віддавала, знаючи для яких цілей це робить...

На початку, як у село вступили німці, наша сільська міліція мала двадцять російських рушниць. Ми взяли собі з них усього шість, а решту приїхали з Теребовлі німці й забрали. Однак ми рушницями довго не натішились, їх у свою чергу забрало наше всесильне СБ, мотивуючи це тим, що вже мають сутички з ворогом. Бараник не хотів віддавати, а тоді, щоб такого більше не повторилось, здаючи звіти у підрайон, не згадував про пістолети, котрих у нас було три штуки.

Часи були неспокійні й ходити без зброї було небезпечно. Так, наприклад, поляки, що базувались у Підгайчиках напали раз на Деренівку — двох убили, а одного поранили. Трохи пізніше з Теребовлянського гетто втекли жиди, котрі ходили групами й зустрітись з ними без зброї було не зовсім безпечно.

Нас часто провіряли на точність, витримку та боягузливість. Бувало прийде з підрайону наказ з’явитись, скажімо на цвинтарі, чи в іншому не менш екзотичному місці, о першій годині ночі. Приходиш, а там нікого нема. Почекаєш хвилин з двадцять і збираєшся іти, коли з-за кущів з’являється двоє, говорять пароль і ми розходимось.

Другою проблемою було діставання військового обмундирування, котре у селі ми зібрали все. Тоді почали випрошувати в господинь сире полотно, фарбувати його в зелений колір і шити форму. Тут також потрібно було мати особливий підхід до ґаздині, аби та розлучилась з сувоєм, такою важкою працею витканого, полотна. Баранику й це вдавалося.

Ще однією проблемою, з котрою ми справлялися добре було збирання продуктів. У нашому селі працювала потужна молочарня, де майстром був Йосафат Довгань, котрий мав дуже великий досвід у цій справі.

Раз, на сходинах, Бараник запропонував узяти молочарню під свій нагляд, це значно б полегшувало заготівлю харчів. Йосафат Довгань пристав на нашу пропозицію тільки за умови, що організація виділить йому помічника. Саме потрібен був лаборант. Оскільки я жив неподалеку від молочарні мене й послали туди. Відтоді нам значно легше було з продуктами. А йшов важкий 1942 рік. Пригадую, раз приходить за черговим взятком Бараник, і каже до мене, що йому вже соромно стільки просити, до того ж потерпає, аби німці нас не вислідили. Йосафат, вчувши це, сказав, що нехай приходить сміло й будемо давати скільки треба.

У 1943 році наша організація поповнилася новими членами, до неї вступили:

Десь з середини 1943 року в Деренівці, оскільки там позволяла місцевість, почали будувати бункери. Виданий був наказ про постачання будівельними матеріалами. Ми в себе вже порозбирали всі жидівські будинки, а підрайон вимагав ще й ще.

Раз у цій справі Бараника викликали в підрайон, охоронником довелось іти мені. Нас зустрів надрайоновий військовик і один есбіст. Військовик накинувся на Бараника, чому ми не виконуємо наказу про заготівлю матеріалів. Бараник відповів, що ми зробили все й навіть більше. Просто в людей вже нема чого випрошувати. Тоді військовик розкричався, що хлоп не повинен пхатися у політику, й у нього слід не просити, а забирати. Бараник тактовно намагався пояснити, що з таким ставленням до людей, як це рекомендує військовик, вони не матимуть у населення ніякої підтримки. Люди все повинні віддавати з власної згоди.

— А я нічиєї згоди не потребую! — звереснув військовик.

Тоді Бараник підвівся з місця спокійно та холодно сказав, що ми тут зайві й направився до виходу. Тут військовик знітився, попросив вибачення, зіславшись на те, що клята війна зробила з нього не стриманого, грубого й суворого, чоловіка.

— Друже, Крикун, прошу мені вибачити, й будемо вважати, що питання стосовно матеріалів вирішене.

Забігаючи наперед, відзначу, що цей військовик був засланий емгебіст, якого викрив його ж таки охоронець, котрий і знешкодив ворога.

Довелось з усякими людьми зустрічатись. Деякі зверхники ставилися до нас, рядових членів, з погордою, даючи зрозуміти, що вони начебто бозна яке цабе... Коли ж ми охороняли Бараника, як його викликала в підрайон (була така вказівка, щоб кожен зверхник завжди ходив з охоронцями) то ми завжди відчували, що йдемо зі своїм старшим другом. Він ніколи не вивищувався над нами, тому ми любили його за оту людяність та скромність, і старалися бути схожими на нього.

Наш зверхник був принциповим і коли бачив, що підрайон щось пропонує не так, сміливо вступав у суперечку й доводив свою правоту. Тому і в підрайоні він користувався більшим авторитетом, аніж решта станичників.

Наближався фронт і роботи в нас побільшало, стали наїжджати пропагандисти, скликали молодь та господарів й учили, як поводитись, коли фронт прийде сюди.

Десь у лютому по зв’язку привели в село радиста зі своєю апаратурою, з жінкою і дитиною десь біля шести рочків. Поселили його в окремій кімнаті у Семка Полівчука, де він працював цілий день, а ввечері забирали в нього новини й відсилали в підрайон.

У село вступили німці, стали розташовуватись по хатах, в тому числі й у Полівчука, треба було десь радиста сховати, а той вперся і заявив що нікуди з кімнати не вийде. Довелося під загрозою зброї перепровадити його до льоху, а звіти вночі відправити в підрайон.

Надійшов наказ відправити в УПА одного інструктора-військовика. Не пам’ятаю точної дати, але сталося це десь наприкінці вересня 1943 року. Ми відправили нашого товариша Григорія Марцінишиного, відпровадив його по ланцюжку також військовик Володимир Слободян, зробивши все згідно інструкції. Про подальшу долю Гриця, як ми його називали, й досі нічого невідомо.

Прийшла зима 1944 року, ми востаннє відколядували під час Різдвяних свят. Москалі наближалися. З підрайону надходив наказ за наказом всім бути готовими піти у повстанці. Але цього чомусь, на жаль, не сталося. Нічого не міг пояснити й підрайон.

Тим часом у село почали прибувати поліціянти, котрі служили німцям, з ними різні адміністративні робітники, фінагенти, а також фоксдойчери. Кожен з них був добре озброєний, й нашому Вербовецькому, вдавалось вимінювати у них гвинтівки, чи автомати, а то як траплялась можливість і просто вкрасти.

23 березня 1944 року прийшли москалі й найперше почали шукати “бандьорів” за допомогою поляків, яких у селі було кілька родин.

Першою жертвою став наш зверхник, котрий зовсім випадково потрапив до них у руки. Не зважаючи на посилену охорону він тої ж ночі втік. Правда, поляки описали, зовнішність наголосивши на його природній ваді — роздвоєння пальця на лівій руці. Тепер москалики кого тільки спірвали, зразу дивились на руку.

Ловили Бараника ще тричі й він тричі втікав. Останньою була втеча з Яблунова. Це справді була втеча професіонала, котрому обрізали всі ґудзики, до того ж у порозі посадили охоронника з автоматом. Дочекавшись, коли охоронник заснув, переступив через нього у сіни, виліз на горище, видер у стрісі сніпку й утік.

Працювати нам тоді було дуже важко. Фронт довгий час стояв на річці Стрипі, в кожному селі було велике скупчення військ, а всюдисуще НКВС ловило всіх на кого тільки хтось шепнув.

У хаті Івана Вівчара був їхній штаб і туди всіх приводили, били, аби ті зізналися, де ховаються “бандьори”. Хтось вніс пропозицію пробратись й пошпурити у вікно гранату. Та Бараник був проти цього, сказав, що там сидять невинні люди. Правда виявилась на його боці, потримавши кілька днів москалики випустили всіх.

Ми не всі були у підпіллі, хіба як упала на кого підозра, тоді він мусів негайно ховатися. Та й з усієї організації залишилось троє, а решту забрали в армію...

Нарешті, прийшов наказ і нам прибути в підрайон, маючи з собою зброю і все необхідне. Розмістили нас у стодолі.

Деренівських друзів ми не бачили, всі вони були вже у бункерах. Зв’язок з нами підтримувала молода дівчина. Там ми пробули два тижні, а тоді надійшов наказ іти в Радянську армію. Ми, всі троє порадившись вирішили йти служити, та ввечері прийшла наша зв’язкова Маруся й сказала, що забирає Бараника...

От і настала пора прощання. Ми міцно обнялися й більше вже не бачили свого зверхника, старшого друга незабутнього Крикуна...”

На цьому розповідь Фурика про Бараника обривається. Виконуючи рішення організації Володимир Фурик пішов служити до радянської армії, де незабаром був заарештований. У Києві його допитував один із зверхників, котрий не раз ночував у Фурика, видаючи себе за бандерівця.

А Бараника ще раз арештували, засадили в Чортківську тюрму, але він і звітам утік.

“Мені розповідав батько, коли Бараник утік з тюрми, то прийшов лише у кальсонах і закривавленій сорочці.

— Дай, Володимире, у щось зодягнутися, я утік з Чорткова…

— Уставай, Петре, й утікай! Я прокинувся, розплющив очі. Тиша. Підходжу до дверей, вони відімкнені, а вартовий спить під стіною. Витягую у нього ключі, відкриваю двері, а там неподалік стоїть ще один вартовий. Правда, спиною до мене. Бачу, стоїть під плотом бочка. Я, мов той кіт, безгучно підкрадаюсь до неї, тоді на мур і драла…

— Та це ще не все, — каже Модест Володимирович. — У 1958 році я познайомився з інженером будівельником Борисом Рудамакою. Коли ми затоваришували, він запросив мене додому. Там мене дещо здивувала військова виправка його батька і я запитав у Бориса хто він.

— Батько служив у внутрішніх військах, був начальником Чортківської тюрми. Але після того, як з звітам утік один шестипалий ватажок ОУН, батька звільнили...

Ось таким чином я отримав ще одне підтвердження, що Бараник таки утік саме з Чортківської тюрми.”

— То було перше Мая, і москалики так його щиро святкували, що аж вартові понапивалися. Тому Петрові легко вдалося втекти...

— На наш празник вони були в нас (Боже мій, Боже! Вони навіть ще холодцю не з’їли того, що я їм дала!), а тоді забралися й пішли...... Кілько ми Петра просили — не йди в оту криївку. Чисте поле, й з Валігур усе видно...

Не послухався... Пішов щоб більше не повернутися.

Наступного дня вранці наїхало їх з автоматами, посідали ззаду оддалік криївки, а спереду, звідки вхід[2] не йдуть, а посилають старого Василишиного, аби вмовив їх здатися...

— Через деякий час посилають на переговори мене. Я кажу до Петра, що послали передати, аби всі виходили. Кажуть нічого вам не буде...

— Ні, Олю, знаю я їх! Іди й скажи що ми не здамося... Не порушимо клятви...

Криївку розкопали, повитягали їхні тіла, покидали на снопового воза й повезли до Будзанова. Коли везли то Герц (Сохань з Кобиловолок), ще подавав признаки життя. А везли його через рідне село.

— І як було його мамі витримати і не видати себе, дивлячись на свого ще напівживого сина? —згадуючи цей епізод, наче сама в себе запитує Ганна Романовська. — Та поки довезли до Будзанова Герц помер...

На місці криївки, старанням товариства “Просвіти”, споруджено хрест на честь цих мужніх хлопців, що не зрадили присязі, ще раз довівши усім, що не “бандитами”, як їх називали більшовики, були, а героями, безстрашними бійцями за волю України!

[1] Володимир Фурик :”Мої спомини”

[2] Криївка була збудована на схилі поля, й мала вхід збоку, в зрізі тераси.

[3] Стадок з Кобиловолок... Відсидів 10 літ і помер своєю смертю десь у Казахстані. Приїздити сюди було соромно.

Декалог

Десять заповідей українського націоналіста

Присяга воїна УПА

Володимир Фурик[1]