|
Тетяна Микитенко, студентка вищого училища культури. Татова молитва Вони жили, як звичайна повноцінна сім’я: батьки і двоє дітей. Коли народилася перша дитинка – радості не було меж. А коли з’явилася друга – їй раптом набридло материнство й почала втікати з дому. Поринула у гріховний світ алкоголю, гульбищ, п’яних конфліктів, що невдовзі закінчилася ув’язненням. У тюрмі їй снилися жахіття, побиті нею закривавлені діти, герої тих нерозказаних казок, яких просила розповісти перед сном маленька донечка... Закінчилось тим, що розум покинув її тіло назавжди... Так молода жінка потрапила в психлікарню. А вдома росли діти – Оленка і Сергійко. Ними, як міг, опікувався батько. Не раз син чи донечка поверталися із вулиці чи зі школи заплакані. Школярі, з якими вони дружили, часом були жорстокими, а їхні слова про маму-алкоголічку ранили серця. Татусь у такі хвилини обіймав своїх крихіток, хотів захистити і від людських обмовок, і від насмішок однолітків, і від всіх негараздів. Він працював тяжко, все старався віддати дітям, а сам обходився кусочком хліба та ще вечірньою молитвою. До цього його привчив з дитинства батько, якого називали у селі Божий Микола. Хоча він уже давно у вічності, та батьківські настанови живуть в його серці до цього часу. Йшли роки, росли діти. Дитячий вік змінив важкий підлітковий період. Батькові все важче доводилося знайти спільну мову з Оленкою і Сергійком. А одного разу... Одного разу він просто пішов з дому і не повернувся більше. А сталося ось що. Оленка дивилася телевізор, якраз показували фільм «Мої батьки». У ньому вона побачила те, про що мріяла все своє життя – справжню сім’ю, дружню родину. В її душі у ту мить заворушився змій заздрощів. Вона підбігла до батька з насупленим обличчям і почала викрикувати брутальні репліки, обзивати батька останніми словами. Він не витримав. Не мав сили стриматися. Підняв важку мозолисту руку і вдарив худеньке тіло. Оленка впала на підлогу й істерично закричала... Збіглися сусіди. Викликали «швидку». Говорили щось знову про маму-алкоголічку і тата-нелюда... А він, обхопивши руками голову, побіг, куди очі бачили. Незчувся, як опинився біля каплички, що знаходилися у лісі біля монастиря. Впав на коліна, вимолюючи в Бога прощення за свої і своїх рідних гріхи... Так і залишився при монастирі. Прислуговував монахам, жив хлібом і водою, і лише зрідка приходив до своєї колишньої домівки, яка стояла пусткою, бо діти вже давно загубилися по світах. Тоді давав волю сльозам, розуміючи, що сам нічого не вдіє, що склеїти докупи те, що колись називалось сім’єю, він сам без Божої допомоги не зможе. Доля була жорстокою до цієї сім’ї. Син-вбивця, дочка-наркоманка, мама в психдиспансері, а батько у Божих ніг на колінах... А, можливо, саме він, батько, мав усе це перенести, щоб зрозуміти Божу волю і не нарікати ні на що? Якщо пронесе свій хрест до кінця – то і нагороду отримає від Бога? Хто це може знати? |