Орися Калишин

 Два сонечка

Музика звучала ніжно і зворушливо. Я бачила тільки тебе, відчувала твої руки, горнулася до твоїх грудей. Твої очі відповідали мені взаємністю, щасливим відблиском зіниць, променистою радістю. У мене на серці було таке відчуття, що це не осінь, а барвиста весна танцює за вікнами нашої кімнати. Пригадую, що все-таки жовтих тонів розлуки тоді було досить багато. Мені й на гадку не спадало, що через довгі роки пам’ятатиму все до найменших дрібниць, бо цей осінній сон швидко розтане.

Ти для мене був усім: найвищою досконалістю, найглибшою тривогою, найбільшою насолодою. Я цілувала твої очі, коли ти ще спав, не могла надивитись на тебе, коли прокидався, лічила хвилини, коли ти повертався з роботи. Твоє взуття завжди блищало, сорочки пахли свіжістю, ти навіть не здогадувався, коли я це все робила, бо кожного ранку дзвінок мене кликав у школу.

Твої бажання були моїми бажаннями, невдачі, чи успіхи на роботі я сприймала, як свої власні, ладна була кожну пилинку здувати з твого плеча, пушинкою стелитися під ногами, аби тобі було добре та затишно.

Наше спільне життя засвітилося ще яскравіше після народження маленької донечки. Це маленьке диво дивилося на світ твоїми очима, усміхалося твоєю посмішкою. Тепер ми уже вдвох з моїм маленьким сонечком очікували твого приходу. У мене побільшало клопотів, але я була щаслива, бо ти смакував моїми борщами, наминав пампушки, замовляв сніданки та вечері. Я встигала на роботі і вдома, бо надто дорожила тобою і любила так сильно, як тебе ще ніхто не любив.

Минав час, за тижнем-тиждень. Робота все більше забирала твого часу, особливо вечорами. Я звикала до твоєї сухості, звикала до того, що про свою роботу ти мені розповідав чимраз менше. Та все ж раділа за твій кар’єрний ріст, за те, що ти вмієш долати труднощі, ставити на місце тих, хто тебе не розуміє.

Мої запитання чомусь тебе дратували, ти хмурив брови, коли я розповідала про домашні клопоти, сердився, коли жартома хотіла тебе розсмішити. Здається, ти любив нашу донечку, але не цікавився ні тим, як вона росте, ні тим, чим вона хворіє. Ти хотів спокійних ночей і щоб я більше мовчала. Я стала читати твій настрій по твоїх очах, але в мої ти майже не заглядав. О, як багато вони могли тобі сказати! Навіть тоді, коли ти повертався до мене спиною, я горнулася до тебе, мов кошенятко, бо ти в цей час належав мені і я почувалася захищеною.

З роками згасав вогник у твоїх очах, ласки десь губилися, ніжні слова забувалися. Ти ставав черствим і байдужим. Я розгадувала твої скупі фрази, як кросворди, та чомусь не знаходила розв’язки, адже я залишалася такою, як була: люблячою, терплячою.

Сподівалася, що народження сина могло б змінити наші стосунки, але Бог подарував нам ще одну дівчинку, як дві краплі води, схожу на тебе... Тепер вже два маленькі сонечка горнулись до тата своїми личками, обіймали рученятами, щебетали безперестанку. У тебе на них не вистачало часу, бо щаблі кур'єрської драбини чим раз крутіше підіймали вгору, службові обов’язки вимагали відряджень, які ставали дедалі довшими. Потім тебе перевели на роботу в інше місто і ми довгими вечорами очікували твого приїзду. А одного разу ти просто не повернувся, а через декілька днів зателефонував: «Не чекай!».

Це був грім серед ясного неба. У нашому маленькому містечку нас знали усі, наша сім’я вважалася майже зразковою, ми обоє займали керівні посади і тут...

Боже, як страшно відчути себе покинутою, адже найменшій донечці виповнилося тоді лише піврочку. Я була розгублена, принижена, розбита, серце тиснув жаль, очі не висихали від сліз. Мене рятували мої два сонечка, які карими оченятами заглядали в душу, не розуміючи, що насправді сталося, сміялися весело та дзвінко, цілували мої сльози ніжно та щиро.

Спливали дні і я, долаючи круту межу, ставала мудрішою, бо розуміла, що цю темну смугу мушу пережити. Тепер моє життя стало поділене на дві половини: з тобою і без тебе.

Я багато чого втратила, але набула життєвого досвіду і знайшла те, про що мріє, але має не кожна жінка. Крила життя – це діти, мої маленькі сонечка, які ніколи не зрадять і кожен раз, з болями чи радощами спішать до мене, бо я єдина невід’ємна частинка їхнього світу.

...Здається, я і сьогодні впізнала б твої кроки за дверима, запах парфумів, твій голос серед натовпу, але...

Я постараюся все забути, бо сьогодні – дощ, а завтра – сонце.

Приходжу до висновку, що на своєму шляху я просто підійшла до фінішу, за яким обов’язково мусить бути новий старт. Життя триває...

 Назад І До Змісту І На головну