|
Віра Фрейчак Над прірвою —Де це я?– спокійно міркував Олесь й зовсім не захвилювався, коли відкрив очі і ніяк не зміг згадати, в кого він, де він... Останнім часом це дуже часто траплялося... Недавно він прокинувся і побачив біля себе дівчисько, зовсім дівчинку. Злякався, що зараз почує нарікання, побачить сльози, але це юне створіння сказало: —Ти класний... Таких ще не зустрічала... Просив, щоб розбудити тебе о дев’ятій... Що будемо пити: віскі, коньяк, шампанське? Коли ми ще зустрінемось? Олесь, як той павич, завжди ходив і дивився на всіх жінок зверхньо і з погордою. Вмів вибирати для себе красунь: струнких, білявих, з голубими, сірими чи зеленими очима. Чорнявих жінок не полюбляв, можливо тому, що сам був циганчукуватий, з карими очима. Високий і стрункий, такий артистично-грайливий красень, він вмів своїми жагучо-палким поглядом причаровувати, здавалось, все жіноцтво, яке не могло відмовити йому ні в чому, наче загіпнотизовані йшли за ним, куди б він і коли не покликав... Крім однієї, біленької, як хмаринка, Марії. — Санта Марія... О Санто Маріє, — так називав цю неприступну білявку, яка спочатку завела його до загсу, до церкви, аж потім стала його законною дружиною. Але... Але і її залишив, бо погнався тоді за красивою, як мрія, провідницею поїзда. Потім навіть була співачка, згодом – аптекарша, продавщиця, а потім – були й були... І, нарешті, одружився вдруге. Другий шлюб? Це було щось таке, поетично-казкове, яке тривало десь 4 місяці. Вона, ця друга дружина, яка була неймовірно вродлива: і сонячні коси, великі фіалкові очі, ніжний голос, залишила його, Олеся, й побігла за якоюсь своєю мрією. Як сон все це було... А третя дружина... Світ ще такої не бачив! До цих пір Олесь не може сам собі пояснити: як він повів її до загсу. Таку малесеньку, куценьку, з обличчям гриба-мухомора, з прижмуреними карими очима і, до повного портрету, рудим, аж червоним волоссям. І ця руда, цей гриб-мухомор, якимось дивом ще й двійко дитят народила. Хлопчик – копія матері, а дівчинка така вже красуня, викапана він, Олесь. Скільки ж то їй тепер? Десь одинадцять років. Давно вже їх не бачив... Давно... А вчора, вчора – це просто подих життя, а не жінка... Ранісінько випровадила з дому: чоловік повинен був прийти з нічної зміни. —Чорт забирай, де я? Що зі мною? Не можу піднятися... І біль, біль в спині, в ногах... О... Як нестерпно... Що ж таке? —Ви прийшли до себе? Слава Богу, це добрий знак. Ви бачите мене, хворий? Над Олесем схилилася... О життя прекрасне! Схилилася таки королева! Таке неймовірне диво... в білому халаті... і в лікарській шапочці. — Я що, в лікарні?— запитав, і не впізнав свого голосу. — Ви не пам’ятаєте? Ви потрапили в аварію,— прозвучав ангельський голосок. —В аварію? Не пам’ятаю, — а сам мимохіть подумав: заснув за кермом, адже майже не спав вночі... — Вас привезли непритомним. Вам зробили операцію. Тепер лежіть спокійно... Спокійно і думайте про щось гарне. Все найгірше, надіємось, позаду. Хоча... А кому повідомити, щоб провідали вас? — Нікому. У мене нікого немає. Ні-ко-го. Мені буде досить, як ви мене будете провідувати, — несподівано для себе і, навіть зухвало, пошепки, сказав Олесь. —Бачу, ви, пацієнте, йдете на поправку. Я – лікар, мій обов’язок відвідувати усіх. Лежіть тихесенько. Зараз до вас прийде медсестра, а потім – санітарка, яка нагодує, допоможе переодягнутися. Пішла... Олесь ніколи не подумав би, що чорняві жінки такі красиві... — А що? В мене ще ніколи не було чорнявої, та ще й лікарки... Можливо, мені й тому так не щастило з жінками біляво-русявими. А ця... Неймовірна красуня, — останню фразу Олесь, незчувся, як промовив вголос. — Очуняв! Прийшов до тями й зразу «запав» на нашу лікарку Ольгу, Олюсю нашу. Та ми тут всі в неї закохалися, всі чоловіки від 16 до 80 років. Княгиня наша й руки золоті, серце добре, —долинув голос пацієнта, який лежав біля вікна. —Ти, чоловіче, маєш шанс. Ми вже тиждень любуємося тобою: статура в тебе, та й обличчя... Ну, словом, як народ каже, ти, як з каменю вибитий, —сказав інший пацієнт, ліжко якого стояло поруч з Олесем. Олесь поглянув на них здивовано, оглянув вперше з цікавістю палату на три ліжка: — То я що, вже тиждень тут? —Тиждень, тиждень. Лікарка наша тут днювала і ночувала, витягуючи тебе з того світу. Ще якась жінка приходила... Сяде біля тебе, дивиться, дивиться, дивиться... —А в тої лікарки Олі чоловік є? —не чуючи останніх слів, запитав Олесь. — Є, але вже десь два роки працює за кордоном. Півроку не телефонує, не пише. Так санітарка нам сказала. Є дитятко в неї, родичі. Татові своєму Оля постійно дзвонить: — Татусю, не хвилюйся, я затримуюся. Як там малий? Цьомаю мамцю. Олесь аж зажмурився, як той кіт від теплого сонця й подумав: «Це доля привела мене сюди. Подумаєш, операція... Я здоровий, сильний, переборю хворобу. Головне – обличчя, щоб не пошкоджене було у цій аварії, яку я не пам’ятаю. Дайте мені дзеркало, як маєте... Олесь довго розглядав себе у дзеркалі і залишився задоволеним: блідий трохи, але це навіть личить... Чорні, густі, м’які кучері, в яких, ніби пір’їна з лебединого крила, заблукала сивина, чорні брови, великі очі, прямий ніс і це підборіддя з ямочкою, яку так люблять цілувати жінки. —Хто мене так чудово вибрив?.. —Та ми... Думаємо, такий гарний чоловік і помре не голений. А ти... відчуняв, слава Богу. — Вдячний вам... З мене все, що вашій душі завгодно,— весело, оптимістично, артистичним голосом мовив Олесь. Жага до життя, жага до кохання поборола в ньому всі страхи й тривоги. Лікарка прийшла аж надвечір. — Як ви тут без мене, мої хлопчики? З кожним поговорила, а потім присіла до Олеся і він відчув неймовірне щастя. Вона говорила лагідно, з теплотою в голосі, з якого линув промінь такої любові... ні з чим незрівнянної. —Знаєте, вас переведуть в іншу палату, де ви будете один, тому що над вами потрібно ще багато працювати, щоб ви могли ходити... Ви нам в цьому будете допомагати. Згідні? —Так. Я буду не тільки ходити... Я ще вас, дорога моя лікарко, запрошу на вальс. Дякую уклінно вам за все. Оля засміялася по-дитячому, щасливо... Вийшла, а Олесь подумав: хоче бути зі мною наодинці, тому і в палату одномісну і переводить... ...Ранок. Сонечко ледь-ледь пробивало в палату, де лежав Олесь. Сьогодні, можливо тому, що не спав всю ніч, він відчув страшну біль в ногах, в спині, але це не було для нього головним – він хотів бачити Олю, чути її голос. Олесь із хвилюванням й здивовано, навіть з тривогою подумав: «Що зі мною?». Гірко усміхнувся: «А може, це вже старість – на носі п’ятдесят... Ні, я ще повинен бути щасливим. Вона, вона, Оля і більше ніколи, ніколи нікого, крім неї, клянуся...». Його огорнула хвиля ласки, ніжності й такої любові, що здавалося, вистачить на весь світ. Увійшла Оля, його лікарка, і Олесь полегшено зітхнув. Подивилася на нього пильно у вічі і лагідно запитала: — Як ви себе почуваєте? Несподівано для себе Олесь сказав: — Біль пронизує тіло, ноги не слухаються... —Все буде добре. Знаєте, я зробила вам операцію, потім проконсультувалася із знайомим професором з Києва. Він сказав, що від вас, пацієнте, залежить ваше майбутнє повноцінне життя. Будемо надіятися на добре, тепер процедури, догляд. Мусимо знайти ваших родичів, близьких, — сказала й гірко усміхнулася. Погладила Олесеву руку, а потім торкнулася своєю долонькою його чола. Олесь взяв її тендітну, з довгими і ніжними пальчиками руку й поцілував, а Оля дивилася на нього з якоюсь прихованою тривогою та руку свою не відбирала й це надавало йому сміливості, впевненості, і він палко прошепотів: — В мене є чудовий дім, там затишно й просторо. Я вас запрошую до себе... назавжди. В такому домі повинна ходити тільки така жінка... така, як ви... —Тільки така, як ви, – задумливо і журливо повторила Оля. В душі Олеся щось аж перевернулося, солодко защеміло болем, тривогою, любов’ю. Хоча його третя, та в ластовинні, дружина, як покидала його дім, сказала: «В тебе нема ні душі, ні серця... Дітей виховаю сама...». —Олю, ви не думайте про мене погано... Я...Я... відчуваю до вас таке почуття, незнане досі... — Мовчіть, нічого не кажіть, благаю. До вас прийду завтра... Медсестра буде з вами. А ви до завтра все обміркуйте, зважте, пригадайте, — зітхнувши проговорила Оля. Пішла... Олесь лежав, думав, думав. Він навіть не жартував сьогодні із симпатичною білявкою медсестрою, не відповідав на запитання санітарки. У вухах дзвеніли Олині слова, такі обнадійливі, але таємничі: «Обміркуйте... зважте... пригадайте...». Ніч промайнула, ніби й не спав. Вранці попросив санітарку прибрати все, одягнути його в чисту сорочку. Від їжі відмовився... Чекав... Так чекав... В палату ввійшли двоє: його сонечко, його Олечка... і ще жінка... — О Господи, тільки не це... —пронизало жахом, болем, соромом, гострою стрілою все його єство. Його минуле враз, ось тут, розірвало на шматки, які нестерпно заболіли, запекли вогнем... — Сідай, мамусю, вислухай спокійно все, що будеш чути тут, —гірко усміхнувшись, стримано сказала Оля. — Ви, пацієнте, також послухайте й не перебивайте мене. Так, я зробила вам операцію і, як підтвердив професор, успішно. Я врятувала вас. Потім асистент приніс ваші документи, адже потрібно було повідомити родичів. Подали мені паспорт і – о Боже! Прізвище мого батька застрибало мені перед очима: Ткаченко Олександр, Олесь, як називала вас моя мама Марія, а потім – всі... Моє ім’я – Олександра, Леся, та сталося так, що головний лікар, який приймав мене на роботу, сказав: «Олександро Олександрівно, можна ми вас тут, в лікарні, будемо величати Ольгою Олександрівною, а то важко вимовляти. Так я стала Олею. Часто думала: чому батько залишив мене, трирічне маля? Чому ні разу не приїхав за все життя? Після операції мама і я виходжували вас, молилися. Я ж мамі все розповіла... Ви прийшли до пам’яті і мене ще більше огорнула ніжність, жалість до вас. Я знала...Ви – мій батько... Я гладила ваші руки, причісувала непокірні кучері й думала, аж кричала, ридаючи, мовчки: «Впізнай мене, татку!». Та я для тебе була тільки наступною жертвою твого розпусного життя. Ти запрошував мене жити у твоєму домі... Я ненавиджу тебе! Знай, ти вже ніколи не встанеш на ноги! — Лесю! – схопилась з крісла, з риданням у голосі, прошепотіла Марія.—Доню, це не по-людськи, ти ж лікар! — Мамо, я завжди була такою, як ти мене вчила, але я мушу сказати цьому чудовиську все. Мати ніколи про тебе нічого поганого не говорила. Знай, що в мене є чудовий батько, найрідніший у світі батько Павло. А ти – каліка душею і тілом... — Лесю, опам’ятайся, Лесю! — Ні, мамо, хай відчує всю біль мого серця. У нього було досить веселе життя. Ти, мамо, навіть не знаєш, що в нього є ще двоє дітей, і він їх залишив, розірвав шлюб з третьою дружиною. Ти вінчався з моєю матір’ю і ти мій батько перед Богом і людьми... Та ти все розтоптав! Я привела сюди маму, цю святу жінку, щоб ти пригадав, опам’ятався, бо ще крок і ти мені запропонував би... своїй законній дочці, стати твоєю дружиною Так, я повинна була бути у твоєму домі, як дочка, а мати Марія – як дружина твоя. Бачу тебе востаннє, таточку. Взяла відпустку. Мене буде заміняти інший лікар. Ти чуєш? Хоч слово скажи, оправдовуйся, проси, свари! Чому тільки дивишся й нічого не говориш? — Які ви обидві красиві, мати й дочка... — І це все, що ти можеш сказати? Хоч краплину совісті маєш? Через 23 роки побачити рідну дорослу доньку... Та в мене серце вискочило б з грудей... А ти...ти... — Лесю, Лесю, опам’ятайся, він хворий, —ламаючи руки, як та чайка, закричала Марія. — Мамусю, вибач, я вже буду спокійна, врівноважена. Люблю тебе, моя мамусю, поважаю. А ви, мій дорогий пацієнте, пробачте, зірвалася. Може Бог дасть, ви ще будете ходити... Я і моя мама не тримаємо на вас зла... Видужуйте... Вони обоє, Марія і Леся, колишня дружина і дочка, стояли перед Олесем. Він мовчав... І тільки тоді, коли вони вийшли, він вже не пам’ятав, чи кричав в душі невимовно, чи кричав на всю лікарню, роздираючи тишу: — Не залишайте мене! Не за-ли-шай- те! Повільно, так здавалося йому, падав, падав у прірву, а над головою, вверху, де буяла зелень і світило сонечко, стояли двоє: худенька білява жінка і маленька дівчинка, яка простягала до нього, Олеся, ручки: — Не залишай нас, татку! Не покидай... Мамо, куди йде татко?.. — Лесю, Лесю, не плач, рідненька... Він, можливо, колись до нас повернеться... Повернувся... |